Наш населений пункт славиться своєю промисловою спадщиною та родиною Беррімор. Мистецька інфраструктура міста братерського кохання, так само як і колишні потужні підприємства свого часу занепадали. Що найцікавіше, театри, які були засновані напередодні Великої депресії, витримали тогочасні труднощі, але наприкінці двадцятого сторіччя поступово припиняли існування. Більш детально про те, як місцева влада та небайдужі містяни розвивали культурний простір рідного населеного пункту — читайте далі на philadelphia-trend.
З чого все почалось?
У двадцятому сторіччі Філадельфія в галузі мистецтва запам’яталася неоднозначно. З одного боку, в першій половині вищезгаданого сторіччя відбувалися чимало викликів часу, однак застій не відбувся. Справжня катастрофа підкралася лише через декілька десятків років.
В першу чергу деволюція пов’язана з неналежною культурною інфраструктурою у місті. Театри побудовані ще у минулому сторіччі вже мали йти на спочинок. Натомість нові будівлі ніхто не прагнув побудувати, як і не фінансував відповідні організації, які мали цим клопотатися. Проте, на щастя, потім знайшлися небайдужі містяни.
В 1993 році почався “план Маршалла” тогочасної філадельфійської влади, яка об’єднала свої зусилля з місцевими приватними компаніями. Програма відбудови стосувалися історичного району міста, де майже на кожній вулиці існували театри, музей тощо. Можновладці назвали ділянку на Півдні Філадельфії — “Авеню мистецтв”. Там мали створити все, що потрібно для розвитку мистецтва та розважальних закладів.
Хто був двигуном змін та як відбувався цей процес у місті?
Проєкт ревіталізації “Avenue of the Arts” належав тодішньому меру Еду Ренделлу. За легендами чоловік загорівся цією ідеєю, коли вночі прогулювався вулицями рідного населеного пункту і помітив, що тут нічого не відбувається, в плані культурної активності містян.
У 1980 роках Саут-Брод-стріт перебувала в стані тривалого занепаду. Величезні офісні будівлі дев’ятнадцятого століття, у яких колись розміщувалися банки та юридичні фірми, пустували, а їхні орендарі тікали до нових хмарочосів і офісних парків у передмістях. Попри те, що кілька закладів, орієнтованих на мистецтво, існували на тій вулиці, але останні давні споруди теж вже доживали своє.
Ренделл вирішив оживити пустий район, інвестувавши час та кошти у мистецький розвиток Саут-Брод-стріт. Так з часом починаються з’являтися музичні установи, а місцеві організації запустили свої плани культурної еволюції старого району.
Спочатку тутешні ентузіасти зосередились на кварталах Саут-Брод-стріт між мерією та Південною вулицею. Можновладці виділили понад три мільйони доларів на будівництво “ArtsBank”, приміщення в відреставровані будівлі банку; більше ніж два мільйони доларів перетворилися на новий джазовий зал та архів “Clef Club”; ще понад тридцять мільйонів було інвестовано у заснування з нуля театру “Wilma” на триста місць та бібліотеки Ріджвея для тутешньої школи творчих і виконавських мистецтв.
Тим часом тривали переговори щодо нового будинку Філадельфійського оркестру. У 1998 році архітектор Рафаель Віньолі оголосив про проєкт концертного залу на дві тисячі п’ятсот місць вартістю у понад двісті мільйонів.
Наприкінці двадцятого сторіччя було прийнято рішення не обмежуватися лише одним районом, а продовжувати поточний процес по всьому місту братерського кохання. Під час програми “великого культурного будівництва” з’явились чимало нових пам’яток архітектури в першій столиці Сполучених Штатів Америки. А також були реставровані старі споруди, які відкрились для самих філадельфійців по новому. Зокрема, це стосується маєтку славетного театрала Едвіна Форреста — “New Freedom Theatre”.
На початку нового тисячоліття місто можна було не впізнати, хоч вистачало ще багато чого доробити. У 2012 році “Greater Philadelphia Cultural Alliance” доповіла, що робочі місця, створені закладами мистецтва та культури у населеному пункті, принесли майже п’ятсот мільйонів доларів. Американські журналісти також досліджували, що розвиток культурної спадщини приніс близько шість тисяч співробітників сто п’ятдесят мільйонів доларів прибутку. 
